Юлія Ткачук
Team Lead Life Сьогодні 
Фонд Ріната Ахметова запустив проєкт #РАКНЕВИРОК. Головні героїні – українки, які зіштовхнулися зі страшним діагнозом онкологія та перемогли його. Їхні історії покликані надихнути та підтримати людей, які лише починають важку боротьбу з раком. У серії матеріалів загальне посилання – важливість ранньої діагностики та психологічної підтримки.
Як страшний діагноз та досвід боротьби з хворобою став корисним досвідом, розповідає артменеджерка з Харкова Олена Воробйова, яка у 38 років зіткнулася з діагнозом "рак молочної залози".
Влітку 2019 року Олена вперше відчула ущільнення у грудях. Понад місяць жінці знадобився, щоб зважитися та пройти обстеження. Остаточно піти до лікаря її підштовхнула 13-річна дочка.
Коли я йшла на прийом, внутрішньо була готова почути щось погане. У той момент за мене переживали сестри та подруги, але що цікаво: сама я хвилювалася не про себе, перша думка була – "боже, що я скажу дітям!". Мені було ніяково тому, що можу стати тягарем для своєї родини.
Вже восени Олені поставили страшний діагноз та призначили протокол лікування, який підбирають під кожен вид онкології. Попереду на неї чекали чотири "хімії" до операції, чотири – після, та 25 курсів опромінення.
Впоратися з моторошною нудотою після перших "хімій" допомогли пігулки, які порадили у приватній клініці. Вони дорогі, та буквально врятували. Та найважчим психологічним моментом виявилося випадіння волосся. Вже на 16-й день після першої хімії Олена зіштовхнулася з цим.
Виявляється, мені був не такий страшний рак, як думка про те, що я облисію. Тобто я на собі відчула дію стереотипу, мовляв, якщо я маю волосся, груди, яєчники – тільки тоді я жінка. Ні це не так! І я по-своєму дуже вдячна досвіду цієї хвороби. Історія онкології обростає сумною статистикою тому, що ми забуваємо про себе і тягнемо час. Рак навчив мене любити себе.
Під час лікування лікарі порекомендували Олені видалити праві груди та яєчники. Це ще один важливий момент, на який варто звернути увагу. Жінка зазначила, що коли знаходять рак грудей, є небезпека, що це вплине й на яєчники. Тому дотримувалася всіх рекомендацій фахівців.
Важливо зрозуміти, що в процесі лікування необхідно дозволяти собі проживати різні почуття (я зараз злюсь, мені зараз боляче), навіть просто виплакатися. Це допоможе відновити психічний стан.
Справа в тому, що близькі люди, сім'я, рідні, друзі не можуть зрозуміти, через що ви проходите. Не всі зможуть залишитись з вами до кінця. Коли Олені було 16 років, на рак захворіла її 37-річна мама. На той час вона злякалася, відмовилася від лікування й померла за 2 роки. Олена не з чуток знає, як складно бути поруч з тим, хто хворіє.
Лікування виснажує, ти перетворюєшся на примхливу дитину. А близьким не можна бути слабкими і не можна втомлюватися від цього. Тож я вдячна тим, хто поруч, але не ображаюсь на тих, хто віддалився. Дуже допомагали дві мої молодші сестри, які переїхали до мене під час лікування. А своїм дочкам (їм було 14 і 16 років тоді) ще на початку лікування я сказала: "Я усуваю себе з посади вашої матері та оголошую себе вашою сестрою!". Я фізично не могла включатися в їхнє життя. Мій стан був таким осколковим, збудливим, наляканим... Я була як людина-феєрверк, ох, що зі мною діялося!
Під час лікування дуже важливо, щоб хворим надавали допомогу професійні психологи. У найскладніші моменти Олені допомагала фахівець.
У мене впали показники печінки, і лікар попередив, що починаються кризові 24 години. Я дзвонила друзям і говорила: "Ось він, цей момент, побудь зі мною. Поговори зі мною, раптом мене завтра не стане?". Ви ж завтра гортатимете мій фейсбук, згадуватимете мене – є шанс зараз сказати важливе. Але ніхто не захотів говорити про це. Всі відповідали: "Олена, та ти що, заспокойся!". Зрештою я зателефонувала своєму психологу і сказала: "Женя, я плачу тобі гроші, поговори зі мною про мою смерть". Вже зараз, озираючись назад, я розумію, що це був класний день, коли я познайомилася з думкою про смерть і перестала її боятися.
Такий крок дуже важливий, адже тільки професіонал зможе допомогти, не лише вислухати, а й почути, це дуже важливо для лікування. Іншим людям складно прийняти весь жах ситуації, частіше, через людський фактор, ми здатні на прояв жалю. А це ще більше підкошує хворих.
Уявіть: після хімії ти прозоріший за папір, кожен подих вітерця тебе змітає. Але жалість знесилює ще більше – тому пости у фейсбуці про хворобу я почала писати саме для того, щоб сказати: так, я хвора, але я у грі. І поступово публічність почала творити чудеса. Якоїсь миті мене почало це стимулювати: я зрозуміла, що хочу жити. Для хорошого результату важлива здорова підтримка – а для цього потрібно говорити про хворобу публічно. Плюс дуже важливо не залишатися самій. Не мовчати і щоб хтось був поряд. У нашому суспільстві рак – це як темна кімната, де ти боїшся включити світло. Я за те, щоб говорити, що все можливо, що рак виліковний – і виводити цю тему з темряви.
Після одужання Олена написала книгу "Мистецтво жити під час хіміотерапіі". Вона про те, як змогла пройти весь шлях. Жінка не забуває, що рак може повернутися. Зараз вона у ремісії, кожні три місяці перевіряється. Це допомагає їй цінувати кожен момент та те, що є зараз.
Звучить неймовірно, проте я вдячна хворобі: останні два роки були не гіршими за попередні роки мого життя. Я прожила їх з якоюсь особливою чуйністю та глибиною. Сподіваюся, мене зрозуміють правильно: я озвучую це, щоб розвіяти міфи про хворобу. Вона навчила любити себе – з тілом, що змінилося, я стала ще більше почуватися жінкою.
Дізнатися більше про проєкт #РАКНЕВИРОК, а також поділитися своєю історією одужання можна на сторінці проєкту.
Дивіться відео про історію героїнь проєкту, які побороли хворобу і навчилися вірити в диво навіть у найважчі моменти.
Головні теми