Ганна Нестеренко в проєкті #РАКНЕВИРОК / Фото: Колаж: Сьогодні
Фонд Ріната Ахметова запустив про єкт #РАКНЕВИРОК. Головні героїні – українки, котрі зіткнулися зі страшним діагнозом "онкологія" та перемогли його. Їх історії покликані надихнути та підтримати людей, які лише починають тяжку боротьбу з раком. У серії матеріалів загальне посилання – важливість ранньої діагностики та психологічної підтримки.
Свою історію про те, як знайти надію та подолати агресивну форму раку шийки матки, розповіла Ганна Нестеренко із Рівненської області.
З раком Ганна зіткнулася у 34 роки. Про діагноз їй повідомили напередодні Великодня у квітні 2020 року. Кілька місяців до цього жінка відчувала нездужання, лікарі не могли поставити правильний діагноз, а їй ставало все гірше. У результаті – агресивна форма раку шийки матки, з ураженням лімфатичної системи метастазами.
Ганна зізналася, що розпочати боротися за власне життя їй допомогли діти.
Пізніше лікарі сказали: якби я не розпочала лікування вчасно, хвороба вбила б мене за півтора місяця. Спочатку у мене справді були відчуття, що це фінішна пряма мого життя. Я плакала, лаяла себе і всіх довкола, говорила: "За що?" Але потім зрозуміла, що маю лікуватися, бо в мене двоє дітей, яких мені не було на кого залишити, – і мені хотілося дожити до 8-річчя моєї молодшої дочки. Було страшно уявити, що мене не стане – а їх не стане у мене.
Спочатку Ганні довелося зіштовхнутися з декількома некомпетентними лікарями та хірургами, які дивлячись на її результати КТ просто розводили руками. Лікування Ганна пройшла у Рівненському онкодиспансері.
Тут мене врятували. Лінійний прискорювач у відділенні променевої терапії, на якому мене лікували, передано до диспансера Фондом Ріната Ахметова, за що я дуже йому вдячна.
Жінці довелося пройти паралельно і хіміотерапію, і опромінення. Загалом їй запровадили 4 курси препаратів по 2 комбінації. Між кожним курсом була перерва на 21 день.
Ганна пояснила, що між курсами, хоч і балансувала між життям та смертю, але свідомо не лягала до лікарні, а була вдома. Їй важливо було бути поруч із рідними та чимось займатися.
Після кожної хімії я писала розписку, що свідомо відмовляюся від госпіталізації і їхала додому на таксі – 40 кілометрів в один бік. Після хімії я могла лежати кілька днів, не встаючи, але психологічно мені було важливо, що я все-таки вдома, з близькими. Мене буквально виходжували діти, годували, лікували. Влітку ми пекли пиріжки з чорницями: я сидячи, а діти все робили. Так ми повертали собі своє колишнє справжнє життя.
Через кілька тижнів після перших опромінень у жінки боліли кістки, вона погано почувалася, але не здавалася і вірила, що вилікується. Дуже підтримали друзі, влаштувавши сюрприз – подарунок на подорож до Карпат. Після повернення Ганна зробила КТ, яке показало, що метастази не активні, лімфовузли зменшилися та пухлина зникла. Але це не кінець історії.
Багато хто в таких ситуаціях зупиняється і продовжує жити, забувши, що ця хвороба дуже підступна – вона повертається, якщо не долікувати.
Ганна дослухалася до порад лікарів і пройшла ще 4 курси хімії. У неї випало волосся, "здали нирки" – показники були майже на нулі.
Вона закінчила лікування лише у вересні 2020 року.
Тепер точно знаю – який би прогноз вам не давали лікарі, 80% успіху залежить від бажання жити та боротися. Коли я лежала на хімії, мені весь час дзвонив мій знайомий зі Львова та запитував: ну, як? Я відповіла: боремося. А він казав: "Аню, ніколи не здавайся!" Під час хімії я спала – я могла спати по 12 годин, організм так себе оберігав. Я намагалася не думати, що мені вводять. Намагалася дякувати за кожен день, що я живу.
Звичайно, Ганна, як і багато інших, зіштовхнулася з психологічними проблемами також. Але вона знайшла в собі сили. Головне, на її думку, це завжди посміхатися, допомагати іншим хворим та вірити у перемогу.
Так, хвороба мене змінила: я біла і опухла, як Вінні Пух, без брів, без вій. Але це минулося – зараз я собі подобаюся. Волосся стало кучерявим, так що тепер у мене нова зачіска.
Зараз Ганна думає про нову роботу і про те, як важливо продовжувати жити далі.
Після хвороби я перезавантажилася та почала по-іншому дивитися на життя. Почала радіти кожному дню. Мені ніщо не байдуже. Є один хлопчик, якого хочу всиновити. Можливо, я знайду в собі сміливість і це зроблю. Я хочу, щоб ця людина відчувала, що вона не одна. Я зрозуміла, що живу для того, щоб допомагати таким дітям. Мене вистачить на всіх.
Дізнатися більше про проєкт #РАКНЕВИРОК, а також поділитися своєю історією одужання можна на сторінці проєкту.
Дивіться відео про історії героїнь проєкту, які побороли хворобу і навчилися вірити в диво навіть у найважчі моменти.